Історії нашої спільноти: Дмитро Тимошенко про досвід роботи із дітьми.

Протягом п’ятнадцяти років він був залучений у численні соціальні ініціативи в Україні: від дитячих таборів і спортивних програм до проєктів для дітей-сиріт та вихованців інтернатів, працював із дітьми з прифронтових територій, переселеними сім’ями та дітьми з особливими потребами: вадами зору, психоневрологічними особливостями, фізичними обмеженнями. У Нідерландах Дмитро долучається до співпраці зі школою вихідного дня «Веселка» в Гаазі та «Українського дому» в Роттердамі, де взаємодіє з дітьми та підлітками

Що допомагає вам залишатися вмотивованим після понад 13 років такої емоційно виснажливої роботи?

В Україні я пережив вигорання. Був період, коли йшов на роботу ніби “на автоматі”, всередині відчував втому й спустошення. Я вважаю, що вигорання — природна частина шляху в нашій сфері, і важливо бути готовим до цього. Дуже важливо мати поруч людей, колег та психолога, які можуть підтримати. Мій переїзд до Нідерландів став для мене моментом перезавантаження. Він дав мені новий погляд на весь мій попередній досвід і розуміння, що неможливо просто зім’яти і викинути свій досвід та знання, коли є ті, кому вони справді потрібні. Важливо пам’ятати, хто ти є, і продовжувати реалізовувати себе там, де зараз опинився.

На вашу думку, що допомагає дітям і підліткам знову відчути безпеку та радість після пережитої травми чи вимушеної міграції?

Все починається з сім’ї. Найефективніші проєкти працюють комплексно, залучаючи не лише підлітка, а всю родину. Це – ідеальна модель. У реальному житті, особливо для сімей у міграції, дорослі часто перевантажені стресом та іншими проблемами, через що не завжди можливо ефективно працювати з усією родиною. Тому треба шукати інші підходи. Окрім сім’ї важливе оточення — друзі, які залишилися поруч, або українська спільнота, де можна пограти, поговорити, відчути підтримку. Також важливі дорослі, яким дитина може довіряти.

Отож, на мою думку, є три ключові фактори, які допомагають дітям відчути безпеку та радість після травми чи переселення: хороша атмосфера в сім’ї, підтримуюче ком’юніті та знайомі простори, де дитина почувається безпечно, і дорослі, яким можна довіряти. З останнім бувають складнощі: наприклад, у роботі з незрячими дітьми - це особливо добре видно, наскільки діти прив’язуються до дорослого, і якщо він раптово зникає, для дитини це може стати справжньою кризою — її маленький світ руйнується. Тому в нашій роботі завжди потрібно бути готовими до цієї великої відповідальності.

Ви також координували молодіжні програми в Нідерландах. Які відмінності у підходах ви помітили між Україною та закордоном? Що, на вашу думку, українські фахівці можуть привнести у європейський контекст?

Хочеться віддати належне Нідерландам. З технічної точки зору нам, українцям, тут складно когось здивувати, бо рівень інфраструктури та організації дуже високий. Проте українські фахівці можуть привнести креативність, гнучкість і здатність створювати інтерактивні програми. Мені б хотілося, щоб ми організовували заходи для нідерландських дітей, де вони могли б відчути український підхід, познайомитись з нашим молодшим поколінням, нашою культурою і побачити нашу енергію та досвід. Одна з ідей - це табір, який міг би об’єднати українських та нідерландських дітей через навчання, спорт і культурний обмін.

Ви працювали з дітьми з дуже різним життєвим досвідом — сиротами, внутрішньо переселеними, дітьми з інвалідністю. Чого вас навчили ці діти?

Це постійний процес навчання. Найбільше мене вражають незрячі діти. Коли бачиш, як вони адаптуються, через що проходять, і як обмеження позбавляють їх можливості планувати майбутнє, починаєш інакше дивитися на власні труднощі. Можливо, ти переживаєш через труднощі у побудові сім’ї чи реалізації планів, а потім згадуєш їхній досвід, і це змушує тебе переосмислити пріоритети. Часто це також викликає і гнів щодо байдужості людей, які не помічають або нехтують проблемами інших.

А що стимулювало вас почати працювати з такими дітьми?

Саме це і стимулювало мене. Байдужість держави та багатьох людей спонукає діяти. Для мене справжня мотивація робити якісну роботу для дітей, які не мають доступу до ресурсів та можливостей, на які вони заслуговують. Мене надихає створювати щось справді цінне і доступне для тих, хто цього потребує.

З чим вам доводиться стикатися найчастіше у своїй щоденній роботі тут?

У Нідерландах дуже не вистачає ком’юніті поза школою, і багато дітей залишаються без уваги батьків. Я бачу, що вони намагаються компенсувати це різними способами, наприклад зриваючи уроки. Це не погана поведінка — це їхнє прагнення свободи, уваги та потреби у спілкуванні. Окрім цього, багато дітей мають труднощі у встановленні контакту з дорослими чоловіками через відсутність батька, і це теж впливає на їхню поведінку та емоції. Діти часто проявляють негативні емоції та свої складні сторони і це нормально. Саме тому я особливо люблю спортивні секції: спорт допомагає «розвантажити психіку» та дає можливість виплеснути накопичене і пережите, не зриваючи це на батьках чи дорослих. Я завжди чую від учнів, що позакласна робота дуже потрібна, і мрію отримати «зелене світло», щоб їздити на локації і працювати з дітьми безпосередньо там, де вони потребують підтримки.

Які професійні або особисті мрії ви хочете реалізувати в Нідерландах?

Моя мрія — об’єднати всі українські школи в Нідерландах та створити для дітей позашкільні спортивні та інтерактивні програми. Крім цього, мені хочеться реалізуватися в інклюзивній роботі. Тут, у Нідерландах, вона дуже розвинена, і це надихає, адже кожна дитина має право відчути себе частиною спільноти та отримати підтримку, яку заслуговує.